УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА 40-Х ~ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 50-Х РОКІВ

Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі чотирьох держав було пекучою проблемою не тільки для українців, а й для всієї європейської політики. Ук­раїнське національне питання накладало відбиток на внутрішньополітичне стано­вище в СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччині, а також на зовнішню політику цих держав.

Трагічні події 30-х pp. у радянській Україні сприймалися багатьма діячами культу­ри, представниками інтелігенції на західноукраїнських землях з почуттям розчарування й пригнічення. Український народ переживав важкі часи, його фізичні та духовні сили були ослаблені. Антинародний сталінський режим підірвав умови життя основної групи населення республіки — селянства. Мільйони українців загинули віл сибірських мо­розів або від голодомору на рідній землі, винищувалася інтелігенція. Тим часом, зовні­шньополітичне становище на континенті ставало дедалі хиткішим; було очевидним, що Україну буде втягнуто у вирій складних міжнародних подій.

Мюнхенська угода 1938 р. поклала початок розчленуванню та ліквідації Чехосло-ваччини. Після цього Закарпаття, незважаючи на опір і спробу проголошення націо­нальними силами української державності, опинилося піджорстокою владою Угорілини. Опрацьовуючи загарбницькі наміри, Гітлер встановив контакти з лідерами укра­їнських національних організацій, плекав надію з їх допомогою розвалити Польщу, проголосити українську державність і використати її для війни з СРСР. Але пізніше було визнано за краще домовитися зі Сталіним про розподіл Польщі. Внаслідок ра­дянсько-німецьких переговорів у серпні 1939 р. Молотові Рібентроп підписали договір про ненапад строком на 10 років і секретний протокол до нього, який передбачав перехід Західної України до СРСР.

Вступ Червоної Армії натериторію Західної України і Білорусії 17 вересня 1939 р. був наслідком таємної угоди між Сталіним і Гітлером про територіальний поділ Східної Європи. З погляду міжнародного права ця змова була незаконною.

Проте не слід забувати, що Польща заволоділа східнослов'янськими землями проти волі українського та білоруського народу. П ісля корекції кордонів суто польські землі відійшли до Німеччини, а землі Західної України і Західної Білорусії возз'єднувалися з УРСРта БРСР. Зайнявши Західну Україну, радянське керівництво у спішному порядку почало оформлення її нового державно-правового статусу. 22жовтня 1939р. відбулися вибори до Народних зборів Західної України, а 27 жовтня Народні збори прийняли Дек­ларацію про возз'єднання Західної України з У РСР.



Подальший розвиток подій показав усю складність і суперечливість процесів розв'я­зання українського національного питання. З'єднання двох найбільших українських земель об'єктивно відповідало одвічному прагненню народу до соборності, тому факт злуки Наддніпрянщини і Наддністрянщини був із задоволенням сприйнятий більшістю українців. Але, водночас, ці перетворення відбулися практичнобезучасті західноукраїнсь­кого населення, гасла возз'єднання були використані Сталіним для прикриття своїх злочинних намірів щодо національно-визвольного руху українців. Усе це зумовило су­перечливі результати возз'єднання. Після входження Західної України до УРСР по­чалося відтворення на її землях економічних та політичних структур тогочасного ра­дянського суспільства. З одного боку, утворювалися нові органи влади, демократичніш! за формою, відкривалися українські театри, школи, вищі навчальні заклади. Але пара­лельно на ці землі поширювалася тоталітарна система, насаджувався контроль за насе­ленням, почалися масові репресії та депортації. За підрахунками радянських істориків, з осені 1939 р. по осінь 1940 р. органами Н КВС було репресовано за політичними звину­ваченнями і депортовано без суду і слідства майже 10% місцевого населення. Почалася насильна колективізація. Зусиллями ревних сталіністів закреслювалося майже все по­зитивне, що було досягнуто в культурному і громадському житті до радянських часів, обривалися генетичні коди історії. Ця політика призвела до того, що багато представ­ників місцевого населення, які у вересні 1939 р. радісно зустрічали радянські війська, розчарувалися в новій владі. Посилювались симпатії до антирадянського національного руху. Цим намагалися скористатися провідники націонал-радикальних угруповань, зокрема ОУН.



Напад гітлерівців на СРСР 22 червня 1941 р. поклав початок новим, надзвичайно важким випробуванням в історії українського народута його культури. Для переважної більшості населення УРСР війна з фашистами була справді вітчизняною війною, боротьбою проти іноземного поневолення, проти насильства і руйнування. Разом із наро­дом, який готувався дати відсіч агресорові, стали діячі культури. На початку війни май­же третина уцілілих українських літераторів пішли на фронт. Деякі з них брали участьу партизанській боротьбі.

Надруковані на другий день війни вірші П.Тичини «Ми йдемо набій»таЛ. Перво-майського«Вбій» закликали народ на боротьбу з загарбниками. 22 червня при Спілці художників УРСР створено бригаду для виготовлення антифашистських плакатів. При АН УРСР організовано Науково-технічний комітетсприянню оборони. Відбувалася евакуація на схід закладів науки та культури, музейних цінностей.

На осінь 1942 р. гітлерівці окупували велику частину території СРСР, зокрема, всю Україну. Загарбавши Україну, фашисти здійснювали плани її перетворення на колоні­альну окраїну, а її «життєвий простір» передбачався для «арійських панів». Почалося знищення місцевого населення, пограбування національних багатств, вивезення до Німеччини промислового устаткування, сировини, цінностей, людей.

Після нападу Німеччини на СРСР рішенням революційного проводу ОУН (бан­дерівської) у Львові було проголошено «Незалежну самостійну Українську державу» під протекторатом Німеччини. Але німці, які мали інші плани щодо України, не визна­вали бандерівського уряду та розігнали його. Пізніше націоналістичні сили утворили Українську Повстанську армію (У ПА); вона почала вести бойовідіїяк проти комуністів, так і проти фашистів. Дозволяючи у встановлених межах українську пропаганду анти-радянськоїспрямованості, видання друкованих органів, німці боролися протисамо-стійництва, ув'язнювали та розстрілювали най радикальніш их представників національ­ної течії. Так, у 1942 р. у Києві разом з групою однодумців була розстріляна гестапо оригінальна українська поетеса О. Теліга, організатор Союзу Українських письмен­ників (м. Київ), видавець журналу «Літаври».

Політичний розрахунок бандерівців Грунтувався натому, що після розгрому Німеч­чини держави Заходу воюватимуть з СРСР, і це дозволить утворити незалежну державу. Відсутність єдності серед ватажків в УПА, майже повна відмова від взаємодії з радянсь­кими партизанами відштовхувала від них значну частину українського населення, яке вбачало в бандерівцях фашистських посіпак. У 1943 р. з лояльних гітлерівцям членів націоналістичних угруповань було сформовано дивізію СС «Галичина», яку радянські війська розгромили влітку 1944 р. під Бродами. Залишки цього формування також вли­лися до загонів УПА, закладаючи соціальну базу пізнішої громадянської війни на Західній Україні, яка тривала до початку 50-рр. У 1943 р. на великому надзвичайному зборі ОУН відбулися зміни в програмних і організаційних засадах ОУН у напрямі усування профа­шистських елементів; ОУН відбивала серед своїх цілей питання «культурного піднесен­ня народу». Це привертало до неї симпатії частини української інтелігенції. Після виз­волення від німців ОУНІвці вели безуспішну боротьбу з радянською владою.

Радянська інтелігенція віддавала всі сили боротьбі з фашизмом. Під гаслом «Все для фронту, все для перемоги» розгортали свою діяльність в евакуації вчені, працівники культури. Науковці АН УРСР розробляли важливі оборонні й народногосподарські проблеми. На Сході функціонували евакуйовані з України ВНЗ. Патріотичним пафосом, вірою в перемогу сповнені твори письменників України — М. Бажана, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, Ю. Яновськогота ін. Літератори могутнім слово закликали народ до священної війни. Частина з них стали командирами бойових підрозділів, політпрацівниками, рядовими солдатами, військовими кореспондентами, воювали у тилу ворога. В Уфі, деїимчасово знаходився Союз письменників України, і у прифронтових районах виходила більшістьукраїнськихлітературних видань: серія ви­дань «Фронт и тыл», альманах «Украина в огне», газета «Література і мистецтво», журна­ли «Українська література», «Україна», «Перець». Велике мобілізаційне значення мали публіцистичні виступи на сторінках української преси О.Довженка, М. Бажана, Ю. Яновсь-кого,А. Мал ишка та ін. Серед значних прозових творів тих років — «Ніч перед боєм» О. Довженка, «Земля батьків» Ю. Яновського, «Золоті ворота» Л. Смілянського, «Кров України» В. Собка, сатиричні і гумористичні оповідання Остапа Вишні. Із фронтової дійсності взяті сюжети оповідань і новел І.Ле,Л. Первомайського, П. Панча, А. Голов­ка. Значним явищем у драматургії воєнних років стала п'єса і. Кочерги «Ярослав Муд­рий».

Близько 350 музичних творів, зокрема, 4 симфонії, 6 опер, 1 Юпісень, написали в евакуації композитори України. Серед них виділялись кантата-симфонія А. Штогарен-ка «Україно моя», «Український квінтет» Б. Лятошинського, опера М. Вериківського «Наймичка».

У роки Великої Вітчизняної війни тривала творча діяльність Спілки радянських художників України (правління тимчасово знаходилося в Уфі). Не припинялася й вис­тавкова діяльність. У галузі живопису плідно працювали О. Шовкуненко, К. Трохи-менко,С. Беседін, М. Глущенко, М. Дерегустаін. Ще до закінчення війни, з початком визволення території України, уряд вживав заходів щодо розвитку українського обра­зотворчого мистецтва. У Київському художньому інституті були відкриті нові факуль­тети і майстерні, 1946 року заснований Львівський інститут прикладного і декоратив­ного мистецтва.

У радянському тилу продовжували творчу діяльність 42 українських театральних колективи. У репертуарі евакуйованих з України театрів основне місце посідала герої-ко-патріотичнатема. Були створені фронтові філії драматичних колективів — фронтові театри, які давали спектаклі і концерти у частинах діючої армії, шпиталях, у тилу. Вели­ку роботу проводила українська радіостанція ім.Т.Г.Шевченка під керівництвом Ю. Шумського, яка транслювала виступи українських акторів.

Кіномитці України працювали над створенням художніх та хронікально-докумен­тальних фільмів. Популярності набула документальна стрічка «Битва за нашу Радянсь­ку Україну», створена під керівництвом О.Довженка (1943 p.). Одночасно О.Довженко написав кіноповість «Україна в огні», в якій спробував об'єктивно дослідити причини поразок червоних військ на першому етапі війни. Але з ініціативи Сталіна концепція фільму була рознесена вщент, правдивий фільм про Вітчизняну війну не з'явився. Під час визволення українських земель у 1943-44 pp. велика увага приділялась віднов­ленню соціокультурної інфраструктури. Поновлювалася робота культурно-освітніх установ, навчальних закладів, мистецьких осередків.

Наприкінці другої світової війни за вершилося об'єднання українських земель у складі УРСР. Проводячи його, сталінське керівництво таким чином запобігало можливостям повторення проголошення автономії чи незалежності тих чи інших територій націо­нально-орієнтованими політичними організаціями та формуваннями. Частина ук­раїнців залишилася на етнічних землях Польщі, Чехословаччини, Румунії. Під вигля­дом боротьби з бандерівщиною маріонетковий уряд Б. Берута у Польщі в «найкращих» сталінських традиціях учинивдепортаціюукраїнцівузахідні регіони ПНР; лише вкінці 50-х pp. їм дозволили повернутися на рідні згарища. Після перемоги частина українсь­кої інтелігенції сподівалася, що жахлива політика терору і репресій припиниться, що Україна, яка уславила себе в боротьбі з загарбниками, одержить можливості більш вільно­го національно-культурного розвитку. Але сталінське керівництво пильно слідкувало за тим, аби розбуджена національно-патріотична свідомість не поширювалася, а щоб зберігався тотальний контроль над думками і душами населення. Після короткотрива­лого перепочинку розпочалися нові акції, спрямовані проти інтелігенції та культури.

В 1947 р. на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У знов опинився Л. Каганович, який «уславив» себе активною участю в боротьбі проти українізації на початку 30-х pp. Почалося вишукування «буржуазного націоналізму» в середовищі творчої та наукової інтелігенції. В Україні виникли свої аналоги сумнозвісної постанови ЦК ВКП(б) від 14.08.1946 р. «Про журнали «Звезда» і «Ленинград» (лише у червні 1990 р. скасовані). До «націоналістів» «записали» поета М. Рильського, розкритикували твори Ю.Яновсько-го, П. Панча, М. Стельмаха, праці М.Возняка. Негативну роль у цькуванні товаришів — письменників відіграли О. Корнійчук та М. Бажан. Тільки усунення з України Л. Кага-новичата заміна його М. Хрущовим врятувала від загибелі багатьохдіячів культури. Але ідеологічне тавро «ворожих елементів» було знято з них лише після XX з'їзду КП PC та публікації виступу М. Хрущова «За тісний зв'язок літератури і мистецтва з життям» (1957 р.).

У другій половині 40-х pp. тривала відбудова матеріальної бази культури. Зароки четвертої п'ятирічки практично повністю відновлено діяльність закладів культури, на­уки і освіти. Це був результат героїчної праці українського народу, а також братерської допомоги, яку надали й інші республіки.

Оскільки під час окупації було зруйновано систему навчальних закладів в Україні, велика увага приділялася наданню можливості одержати освіту тим, хто був позбавле­ний її при гітлерівцях. Була прийнята ціла низка постанов про поліпшення роботи шкіл, організацію всеобучу. В результаті проведеної роботи на початок 50-х років в Україні кількість учнів наближалася до довоєнної. Розгорталася система вечірньої освіти для дорослих. Були розроблені заходи з поліпшення вищої освіти, поширення заочної підго­товки фахівців. Відроджувалися також наукові структури. Після смерті в 1946 р. прези-дентаАН УРСР академіка О. Богомольця академію очолив академік В. Палладій.

Війна і окупація призвели до зруйнування містісіл України, пам'яток вітчизняного зодчества. У період першого повоєнного десятиріччя були повністю підійняті з руїн міста України. Містобудівництву цього часу притаманні поквартальна забудова, орієн­тація на створення завершених архітектурних ансамблів. Фасади декорувалися різноманітними архітектурними формами класики у поєднанні з елементами і мотивами ук­раїнського бароко. Створювались серії типових проектів жилих будинків, шкіл, дитя­чих садків тощо. В будівництві використовувалися нові матеріали і конструкції, що поступово призводило до зміни стилістичної спрямованості архітектури.

Незважаючи на загрозу репресій проти діячів культури, митці створювали нові літе­ратурні, живописні, музичні твори, які збагачували українську національну культуру. У перші повоєнні роки в українську літературу увійшло покоління молодих поетів, про­заїків, драматургів, які пройшли сувору школу війни. З'явилися романи, повісті, опові­дання про подвиг народу у кривавій війні. Етапним серед них є роман О. Гончара «Пра­пороносці». Цій же теми присвячені книги «Жива вода» Ю. Яновського, «Тайна Соко­линого бору» Ю. Збанацького. Пафосом перемоги сповнені твори П. Тичини, М. Рильського, В.Сосюри,А. Малишка, П.Воронька.

Активно розвивалися усі жанри письменства у наступні роки. На новому етапі роз­витку літератури увага письменників була звернена на актуальні проблеми сучасності.

Після визволення України від фашистських окупантівтривало відновлення музич­них театрів, концертних організацій, навчальних музичних закладів, створювалися нові виконавські колективи. Серед музичних творів, які виникли в повоєнне десятиріччя, увагу привертали 2-а симфонія К. Данькевича, симфонічні поеми «Пісня юнаків» та «Дніпро» С. Людкевича, опери «Молода гвардія» Ю. Мейтусата «Богдан Хмельниць­кий» К. Данькевича. У другій половині 40-50-х років розвитку набуває пісенний жанр. Популярними стають пісні П. Майбороди, О. Філіпенка, А. Кос-Анатольського, І. Шамо та ін. Українська хорова музики збагатилася творами Б.Л ятошинського, Ф. Козицько-го, О. Штогаренка, М. Колесси.

Визнання здобули твори українських художників Т.Яблонської, В. Костецько-го, Ф. Манайла, гравюри та офорти В. Касіяна, М. Дерегуса, Л. Ловицького. Але на художній творчості не могли не позначитися згубні естетичні засади, пропаговані «мис­тецтвознавцями в цивільному».

Таким чином, українська культура вийшла із важких воєнних випробувань знекровленою, зруйнованою, але живою. Подолавши роз'єднаність своїх земель, Ук­раїна здобула можливість відродити науку, освіту, мистецтво, спираючись на спільні зусилля Сходу і Заходу. На жаль, сталінізм не давав можливості повною мірою розгор­нути широкомасштабні відроджувальні процеси. Спроби пробудження національної са­мосвідомості відразу придушувались.


3049341423452532.html
3049379530069077.html
    PR.RU™